Сьогодні я розповім про ще один надсекретний об’єкт СРСР, масштаби якого просто вражають — запасний командний пункт Чорноморського флоту в урочищі Алсу в околицях Балаклави, так званий об’єкт 221. Раніше я уже згадував ще один підземний об’єкт неподалік, обидва досліджувались на літньому відпочинку, тобто це була скоріше прогулянка, ніж цілеспрямована експедиція.
Отож почалося все з того, що я випадково помітив екскурсійну пропозицію на об’єкт сотка — покинуті ракетні шахти. Ціна, звісно, не дуже приваблювала, тоді як ідея — зовсім навпаки. Вдома, загугливши тему, натрапив ще на декілька цікавих точок, таких як цей ЗКП ЧФ і бочка смерті. Було вирішено відвідати їх самостійно. План був наступний: автобусом добираюсь до озера в ур. Алсу, далі пішки на 221. Після нього пішки на сотку, і звідти вже назад на трасу на автобус. Мешкав я в Кореїзі, шмат дороги виходив некіслий, та і пішки по розрахунках потрібно було пройти щонайменше кілометрів 15. Такий маршрут передбачав, що у разі нехватки часу на сотку я не поїду. Адже точно не знав, скільки це все займатиме часу, а ночувати на Південнобережному шосе не хотілось 
З прочитаного похапцем в неті я дізнався, що на території бази є вхід у тунелі в скелі, по яким можна полазити. На мою думку, тут мало бути цікавіше, ніж дивитися на ракетні шахти. І я не прогадав: об’єкт 100 за словами різних людей вже під охороною бізнесменів, і, щоб туди потрапити, потрібно заплатити гроші. Та і масштаби не такі вражаючі. Тож, маючи приблизні координати ЗКП, GPS карти, фотоапарат з камерою, пару хороших ліхтарів та невеликий обід, я попрямував в одиночку назустріч пригодам! Про історію всього, що я зараз тут розповідаю, мені довелося прочитати вже згодом, коли приїхав додому.
Першим в поле зору потрапляє закинутий кар’єр по видобутку породи і декілька прилеглих споруд поряд з гарним озером, а серед них — щебневий завод, готель для будівельників та інші. Парадоксально, але кар’єр разом з щебневим заводом будувались для відводу очей, щоб якось пояснити величезні об’єми видовбаної породи, пізніше, за легендою, їх “закрили” на прохання борців за природу Криму.
Також з метою прикриття поряд була розміщена військова частина зв’язківців № 87134, яка тепер відноситься до РФ і охороняється. Будьте уважні, я б не рекомендував бродити у навколишніх лісах чи проникати на територію дитячого табору неподалік.
Усюди росте ожина, поки йшов постійно скубав, подер всі руки колючками.
Одразу за табором дорога розходиться: ліворуч — село, праворуч — вхід на територію, дорога перерита. Вище на горі ще одна будівля, східний транспортний портал.
КПП не видно, як і жодних шлагбаумів чи заборонних табличок. Тиша. Йду далі. Понівечені залишки споруд. Уже й важко визначити, що це було.
Будівництво ЗКП розпочалось 1977 року. Вибір місця доручили головнокомандувачу ВМФ СРСР Адміралу Флоту Радянського Союзу Сергію Горшкову. Дані геологічної розвідки вказували на те, що гора Нішан-Кая або Чирка (у військових це — висота 495) неподалік села Морозівка була з суцільного моноліту, без внутрішніх розломів чи пустот. Завдяки цьому командний пункт мав витримати декілька ядерних ударів підряд на сусідній Севастополь і Балаклаву, де базувався Чорноморський флот.
Для будівництва сформували спеціальний гірничопрохідний батальон. Пізніше підключили працівників тресту «Донецькшахтопроходка» і «Харківметробуд», які на той час вже мали величезний досвід будівництва бетонованих шахт для балістичних ракет. Донецькі спеціалісти за рік пройшли два 182-метрових ствола, а з їхнього дна продовжили роботи вже всередині гори.
В центрі території стоїть “решето” від казарм. Сьогодні їхній вигляд жалюгідний.
Захожу в середину. Від побаченого виділяються ендорфіни, заради цього варто було їхати! Панорама багатоповерхівки зсередини.
Перший раз стало моторошно, коли йдеш, а навкруги шелестить ліс, обертаєшся — а нікого немає. Зразу і не здогадаєшся, що це кримські ящірки розбігаються під ногами. Палюче сонце, підйом серпантином на гору близько кілометра. Видно ще одне КПП. Дорога інколи розходиться в боки, приходиться все перевіряти, аби не пропустити цікавого. В першому розгалуженні видно сліди розвороту танку на асфальті, далі — склади. Повертаюсь на дорогу.
Піднімаюсь вище: ще декілька розвилок і скорочень. Трохи важко орієнтуватись, все заросло зеленню, орієнтирів не видно. Зверху відкривається гарний краєвид на озеро і шосе.
Нарешті дорога закінчується, останній поворот. Тут лежать величезні валуни, зверху яких виблискує кварц.
Опа! Не сам: бачу декількох туристів на привалі, інша половина пішла всередину. Привітався. Розказують, що вже оглянули весь перший і третій поверхи (якщо читаєте цю статтю — відгукніться!).
Гірничі роботи всередині тривали п’ять років! За цей час проклали сотні метрів бетонованих тунелів-патерн, а головне — видовбали два 130-ти метрових блоки висотою 16 метрів, в яких спорудили два чотириповерхових будинки, тільки без вікон і балконів. Загальна довжина тунелів і патерн становить більше 10 км! До 1987 р. всі будівельні роботи були завершені. Приступили до прокладки системи вентиляції, кабельних мереж, облицювання і облаштування блоків. Розпочався монтаж апаратури і обладнання.
Все будівництво на той час було засекречене, а народним масам пускали різні легенди. Наприклад, розповідали, що це — майбутній навчально-тренувальний центр ВМФ.
В 1991 році після розвалу Союзу ЗКП стає непотрібним, але гроші на його будівництво все ще закладені в держбюджет і робота тривала далі. В 1992 році на етапі 90% готовності об’єкт… кидають (згадується Кримська АЕС). Пізніше хотіли пристосувати його під винний льох чи лінію розливу мінеральних вод, але очевидно, що пограбувати без приватизації було вигідніше. Важко уявити, скільки металу було вивезено. Подейкують, що тут колись мешкало бандитське угрупування.
Оглядаю навколишню територію. Праворуч від порталу.
Спереду.
Всередині.
Ліворуч.
Захожу в середину. Написи на стіні намагаються попередити про небезпеку. Важко оцінити їхню актуальність, адже такі позначення могли спеціально наносити, щоб відлякувати небажаних туристів. Часто можна зустріти попередження про міни. В будь-якому випадку слід бути обережним, особливо коли йдеш у пляжних шортах і сандалях в підземний бункер часів холодної війни СРСР 
Всередині холодно, менше 10° влітку, тому накидаю заздалегідь прихоплену кофту. З патерни дує протяг. Металісти позрізали все, що могли. На відео можна побачити наскрізну щілину в бетонних стінках — тут стояли демонтовані гермодвері.
Йду далі. Від невеликого шуму під ногами стелиться довгий гуркіт по темному тунелю. Стає моторошно вдруге…
Відеонарізка поїздки на об’єкт
Схема об’єкту має безліч розгалужень, сполучень, переходів та інших приміщень. Довжина патерн становить 500 м, вони перекривались на входах двома подвійними шлюзовими камерами з масивними протиатомними бронедверима. З кожного порталу можна перейти на перший і третій рівні. Зверніть увагу, блоки мають чотири поверхи! Перехід між рівнями в основних блоках сполучений внутрішніми сходинками, які на даний час спиляні. Ліфти не передбачались.
Внутрішнє приміщення гори займали два блока для розміщення командно-управлінських служб. Розміри кожного з них: довжина — 130 м, ширина — 16 м, висота — 16 м. Третій блок — технологічний, його розміри: довжина — 130 м, ширина — 6 м, висота — 7,5 м. Всі три блоки з’єднувались між собою прохідними тунелями. Загальна площа приміщення 13 500 м² (за іншими даними 17 500 м²).
Нагору виходили дві шахти діаметром біля 6 м (хоча інші джерела кажуть 4,5 м) для забору свіжого повітря, вихлопу дизельелектростанції та виводу кабельних трас до антенного поля. В шахтах були встановлені гвинтові сходинки на поверхню. До антен на вершині гори виходили хвилеводи для космічного зв’язку з кораблями і підводними човнами (для зв’язку в мирний час використовувалася передаюча станція ЧФ на Пн-Зх кінці Караби-яйли під Висотою 783).
Ось, що можна нарити в інтернеті зі схем, зарисованих вручну ентузіастами:
Крокуючи вперед, помітив, як поступово згасало світло з входу, тепер тут був тільки я і мої ліхтарі. Літо не найкраща пора в плані дослідження тунелів, адже утворюється багато конденсату, на фотографіях виходить туман або “сніг”. На той час у мене не було згаданих вище схем, і на першій розвилці довелось вирішити що йтиму тільки уперед, аби не заблукати. Так чи інакше дослідити все не вийде. Під ногами калюжі, періодично видно відкриті люки — це сполучення з комунікаційним каналом (0 рівнем). Через метрів 250 пробую зробити декілька кадрів.
Пройшовши ще стільки само нарешті впираюсь у ще одні декілька дверних прорізів. Знову розгалуження в різні напрямки. Видно вертикальну шахту, де була сходова клітка. Весь метал зрізано. Проходжу далі, переді мною простягається великий підземний ангар, ліхтар не просвічує до його кінця… Стало моторошно втретє. До цього часу я встиг уже змерзнути, інстинкт самозбереження взяв гору і було вирішено повертатись назовні.
Вийшовши на двір, зробив ще одну панораму перед порталом:
Велике задоволення від побаченого переповнювало мене, навколо шикарні краєвиди і чудова погода. На годиннику полудень, час рушати назад до траси. На зупинку я дістався о 13 годині. Ще приблизно півгодини чекав на автобус. Неймовірна спека зморила, ноги вперто не слухались і я вирішив що на “сотку” вже не поїду. Ще годину автобусом, половину — пішки і я вдома.
Шкода, що такий об’єкт пропав, а з іншої сторони — добре що не згодився.
