Подорож в епіцентр трагедії у Прип’ять, Чорнобиль, та площадку перед 4-им реактором атомної станції — про це ми мріяли уже не перший рік, щоб побачити масштаби трагедії на власні очі та відчути тамтешній дух мертвої Зони відчуження.

Така нагода випадає можливо раз на все життя, і ми абсолютно не вагаючись погодились і зробили все що від нас залежало, щоб туди попасти. Поїздка вийшла дуже насичена і було море вражень! Зразу обмовлюся, що все тут не розповім, так як воно не охоплюватиме тематику сайту.

Подорож відбулася 13 травня 2010 року на борту звичайного пасажирського автобуса, у складі волинських чорнобильців під прикриттям журналістів та членів фотоклубу  =) Дорога туди займала тривалий час, і ми робили не одну зупинку, щоб помилуватися природою і подихати свіжим повітрям, в той час як воділи вирішували на пальцях, якою дорогою краще їхати.

На КПП нас зустріла тьма місцевої мошки і міліція. Нас перерахували, переглянули список людей і перевірили посвідчення. Особливих проблем не виникало, так як поїздка була узгоджена “вище”. Правда, всі говорили сховати фотоапарати, бо службовці не люблять камер і можуть забрати… хз, я встиг зробити декілька фото телефоном, але нажаль вони втрачені. Мошка залазила у вуха, ніс, залітала до рота і під штани — було неприємно, але якесь неймовірне піднесення і хвилювання переслідувало нас всю дорогу, і все ще було важко повірити, що ми приїхали =)

Після цього нас повезли до меморіальної дошки на площадці перед четвертим енергоблоком атомної електростанції. Фонило там добряче, якщо пам’ять не зраджує, то порядком 200-300 мРг/год, а наші попутники жваво фотографувались, клали квіти і швиденько пакувались в автобус, щоб скоріше звідси звалити. Тим не менш, я не вірив своїм очам: на території ЧАЕС було безліч фірм та організацій, десятки людей працювали і виходили на перекур прямо перед реактором, ніби нічого особливого і нема.

Я помітив  охорону, звичайний робочий персонал, закордонних дослідників і купу роззяв як ми. Практично щогодини курсували автобуси з “туристами”. Зауважте, на час нашої поїздки екскурсії в Зону відчуження ЗАБОРОНЕНІ, дозволялося лише відвідування території в ознайомчих цілях, чи щось на кшталт цього. Причому турфірми домовляються за пропуск Вас до Зони, возять, показують все. Середня такса 100$… :wtf:

Запакувавшись в автобус, ми попрямували в мертве місто Прип’ять, оточене другим кільцем охорони (цікаво, що там охороняти і що робила охорона раніше?  B-) ).

Всім відомі з гри “S.T.A.L.K.E.R.” споруди відкрилися перед нами в центрі міста. У нас було година-дві часу, щоб оглянути територію. Не гаявши ні хвилини, ми поспіхом оббігали все, що могли.

Готель “Полісся” — це, певно, місце, де бували всі та куди найлегше вибратись. Зверху відкривається розкішна панорама, і можна розгледіти все місто та  сірий образ ЧАЕС за декілька кілометрів. Всередині все розтрощено і розкрадено, те, що могли винести і здати — винесли і здали. Місто пустувало і буяло зеленню. Весело щебетали птахи, і не було чутно жодної людини чи механізму. На мить уявивши можливість заночувати тут і кадри темних вулиць зі Сталкера, навіть злякались.

Ось ще видно два готелі близнюки, де ми не встигли побувати. Далі,  перескочивши дах, потрапили на театр (чи то дім культури) “Енергетик”. Усередині є бібліотека, сцена та куча іншого, що ми не встигли побачити.


Уже автобус сигналив, попереджуючи про від’їзд, а ми швидким кросом, яким не бігали ще з часів коли вчилися у школі, помчали в парк атракціонів.

На цьому довелось закінчити огляд, і автобус помаленьку рушив у сторону Чорнобиля, по дорозі зупинившись ще біля одного меморіалу, щоб покласти квіти і повитріщатись на величезних сомів, що плавали у водних каналах тепловідводу станції.

Дорогою ми ще зупинялись в деяких менш цікавих місцях, а потім приїхали у Прип’ять, де фонило уже значно менше. У місті висіло цифрове табло, з якого у реальному часі висвічувались заміри радіаційного фону різних територій та об’єктів. До речі, тут радіації було не більше, ніж у Луцьку  8-0 Це зайвий раз підтверджувало гіпотезу, що перебування в Зоні наносить менший радіаційний вплив, ніж переліт трансатлантичним рейсом на іншу півкулю.

Маленький привал дозволив нам використати 15 хвилин, щоб оббігти центр і звернути у перший провулок. Різниця була вражаюча: якщо в центрі була чиста охайна вулиця з вибіленими бруківками і де-інде блукали люди, то тут були непролазні хащі і старі напівзавалені будинки селян.

За всю поїздку ми зробили чимало фотографій і зняли відео. Це тільки стислий огляд нашої подорожі, яка запам’яталася на все життя. Враження, викликані нею, кардинально відрізняються від того, про що нам розказували по цю сторону огорожі. І коли хтось крутить біля виска пальцем або вперто вірить, що від радіації предмети світяться вночі =D , не звертайте уваги — поїдьте і гляньте на власні очі це унікальне явище.