Знайшовши трохи часу, я поїхав на “Саліну”. Стебник – невеличке містечко, яке виживало за рахунок заводу з видобутку калійних добрив «Полімінерал», що зараз знаходиться на межі повного руйнування. Із надр землі було видобуто 30 мільйонів кубічних метрів калієвої руди. Натомість залишились пустоти, які називають луговнями. Під старою частиною Стебника нараховується 12 таких луговень, загальною площею понад 100 тис. кв.м. Знаходяться вони неподалік ствола на глибині 130–140 метрів, від ствола “Кюбек” до вентиляційного ствола “Ляриш”.
Видобуток солі в цій місцевості проводився з 12 століття. Спершу сіль добували методом виварювання із ропи соляних озер. Поступово заглиблюючись в надра землі, утворилися прямокутної форми шиби 30х60 м. Зараз їх видно на супутниковій карті в лісах між Стебником і Дрогобичем, а також між Стебником і Трускавцем.
“Добуту харчову сіль продавали далеко за межами села. ЇЇ возили на ярмарки Волині, Поділля, Київщини. Частими гостями були в Стебнику наддніпрянські чумаки, котрі приїжджала сюди по сіль. До 1340 року наші землі входили до складу Галицького князівства. Отже, данину київським та галицьким князям стебничани платили також сіллю”. (М. Дашко, 2001)
Протягом 1838-1843 р. тодішня Австро-Угорська імперія, в складі якої була Галичина, розпочала прохідку двох шахтних стовбурів “Кюбек” і “Ляриш”, а також побудувала корпус “Саліни”. Ці стволи мали прямокутну форму розміром 1,9 на 4,6 метри. “Кюбек” використовувався як основна добувна шахта, “Ляриш” – як вентиляційно-евакуаційна шахта.
Будівля “Саліни” за Австро-Угорщини мала вигляд невеличкого палацу: литі чавунні решітки з вітражами, мозаїчний паркет в банкетному залі, де проводили бали. Для участі у ритуалі освячення будівництва шахти у Стебнику у 1848 році побував кронпринц і майбутній імператор Австро-Угорщини Франц-Йосиф. У XIX столітті австрійська влада монополізувала право на видобуток солі. Під страхом великих штрафів місцевому населенню заборонялось індивідуально займатись цим промислом. У гірничі виробки напускали прісну воду з ріки Соляниці (тоді вона була екологічно чистою). Вода розчиняла соляний зубер і утворювала насичену ропу. Соляний розчин спершу вивозили наверх кінною тягою, пізніше замінили паровою машиною. Розчин вивозили по похилій шахті, яка від “Саліни” поступово заглиблювалася в землю. По обидва боки від центрального корпусу стояли виварювальні чани, в яких випаровували ропу дровами. Вологу сіль пресували у металеві конічні форми, які згодом випікали в печі, досушуючи.
На даній фотографії зображено центральний вхід в банкетну залу, а також вежу, на якій було встановлено годинник на початку 20 ст., що називали польським словом «дзиґар». Циферблат цього годинника зберігається в музеї поруч.
Рештки литих решіток з вітражів та залишки вхідних дверей:
Банкетна зала:
Банкетна зала, центральний вхід, над ним була годинникова вежа:
Праве крило будівлі:
Рештки кріплень парової машини (вона викачувала ропу, також використовувалась як тягова сила для підняття ропи з шахти) та її фундамент:
Праве крило:
Допоміжні приміщення “Саліни”:
Цегла була покрита водостійкою сумішшю та фарбою:
Отвір під трубу парової машини (можливо):
