Подорож в епіцентр трагедії у Прип’ять, Чорнобиль, та площадку перед 4-им реактором атомної станції — про це ми мріяли уже не перший рік, щоб побачити масштаби трагедії на власні очі та відчути тамтешній дух мертвої Зони відчуження.
Така нагода випадає можливо раз на все життя, і ми абсолютно не вагаючись погодились і зробили все що від нас залежало, щоб туди попасти. Поїздка вийшла дуже насичена і було море вражень! Зразу обмовлюся, що все тут не розповім, так як воно не охоплюватиме тематику сайту.
Подорож відбулася 13 травня 2010 року на борту звичайного пасажирського автобуса, у складі волинських чорнобильців під прикриттям журналістів та членів фотоклубу 
Дорога туди займала тривалий час, і ми робили не одну зупинку, щоб помилуватися природою і подихати свіжим повітрям, в той час як воділи вирішували на пальцях, якою дорогою краще їхати.
На КПП нас зустріла тьма місцевої мошки і міліція. Нас перерахували, переглянули список людей і перевірили посвідчення. Особливих проблем не виникало, так як поїздка була узгоджена “вище”. Правда, всі говорили сховати фотоапарати, бо службовці не люблять камер і можуть забрати… хз, я встиг зробити декілька фото телефоном, але нажаль вони втрачені. Мошка залазила у вуха, ніс, залітала до рота і під штани — було неприємно, але якесь неймовірне піднесення і хвилювання переслідувало нас всю дорогу, і все ще було важко повірити, що ми приїхали
).
Всім відомі з гри “S.T.A.L.K.E.R.” споруди відкрилися перед нами в центрі міста. У нас було година-дві часу, щоб оглянути територію. Не гаявши ні хвилини, ми поспіхом оббігали все, що могли.
Ось ще видно два готелі близнюки, де ми не встигли побувати. Далі, перескочивши дах, потрапили на театр (чи то дім культури) “Енергетик”. Усередині є бібліотека, сцена та куча іншого, що ми не встигли побачити.
Уже автобус сигналив, попереджуючи про від’їзд, а ми швидким кросом, яким не бігали ще з часів коли вчилися у школі, помчали в парк атракціонів.
На цьому довелось закінчити огляд, і автобус помаленьку рушив у сторону Чорнобиля, по дорозі зупинившись ще біля одного меморіалу, щоб покласти квіти і повитріщатись на величезних сомів, що плавали у водних каналах тепловідводу станції.
Дорогою ми ще зупинялись в деяких менш цікавих місцях, а потім приїхали у Прип’ять, де фонило уже значно менше. У місті висіло цифрове табло, з якого у реальному часі висвічувались заміри радіаційного фону різних територій та об’єктів. До речі, тут радіації було не більше, ніж у Луцьку 
Це зайвий раз підтверджувало гіпотезу, що перебування в Зоні наносить менший радіаційний вплив, ніж переліт трансатлантичним рейсом на іншу півкулю.
Маленький привал дозволив нам використати 15 хвилин, щоб оббігти центр і звернути у перший провулок. Різниця була вражаюча: якщо в центрі була чиста охайна вулиця з вибіленими бруківками і де-інде блукали люди, то тут були непролазні хащі і старі напівзавалені будинки селян.
За всю поїздку ми зробили чимало фотографій і зняли відео. Це тільки стислий огляд нашої подорожі, яка запам’яталася на все життя. Враження, викликані нею, кардинально відрізняються від того, про що нам розказували по цю сторону огорожі. І коли хтось крутить біля виска пальцем або вперто вірить, що від радіації предмети світяться вночі 
, не звертайте уваги — поїдьте і гляньте на власні очі це унікальне явище.
