Впродовж століть шахта була відома не тільки в Галичині, а й у Польщі, Словаччині, Австрії. Видобуток солі у Добромилі вперше розпочато у ХV ст.
У 1622 році Саліна перейшла у власність магнатської сім’ї Концєпольських. У 1772 році солеварні перейшли у власність австрійської імперії.
Сіль добували виварювальним способом. Шахти називалися криницями або шибами (вікнами).
Високо в горах стояв відстійник, куди з шахт подавалася соляна ропа. Відстійник висотою близько трьох метрів та діаметром 25 метрів був виготовлений з дубових палів, вертикально закопаних у землю. Ропа по 150 мм трубах самопливом подавалася в дві варні, розташованих по обох боках будинку власника шахти.
Варні, або дві величезні цистерни, діаметром біля 20 метрів і висотою 1,5 метра, відокремлювали сіль від води (випаровуванням), під варнями спалювали мазут.
Готову сіль дерев’яними молотами втрамбовували у прямокутні дерев’яні форми. Довоєнна Саліна складалася з чотирьох шахт, збудованих ще в XV-XVII ст. Шахти називали іменами інженерів, які їх будували, – Францішка, Кароля, Коритовського та безіменна шахта. Кожна шахта була глибиною від 100 м і діаметром 2,5 м. Вони були сполучені підземними запасними виходами, які одночасно були вентиляторами. Під час німецької окупації виробництво зупинялося на короткий час у серпні 1944 року. На початку 1945 року завод знову було запущено. Через нерентабельність соляний завод було закрито у 1950 році. Пізніше тут був туберкульозний санаторій на 250 ліжок та школа-інтернат для хворих дітей. У 1986 році після закриття санаторію його передано львівському виробничому об’єднанню “Полярон”. Керівниками заводу у різні роки були: 1925-1930 – М. Вертинський, 1930-1933 – Вількопольський, 1933-1937 – Міллер, 1937-1939 – Вількопольський, 1939-1940 – Мадей, 1940-1941 – Прокопець, 1941-1944 – Фернш, 1944-1948 – Шевченко, 1948 – Олександров, 1948-1950 – П. С. Гавриш.
Вхідні ворота на Саліну (далі йде багато фотографій, я максимально прочесав територію навколишніх лісів в різних напрямках, виходячи на узлісся, щоб нічого не пропустити)
КПП.
Будівля справа від кпп, в ній проживали працівники шахт. Усі будівлі повністю зруйновані, на моїх очах чоловік зрізав балки піддашшя собі на дрова, стіни розбирають на цеглу, неподалік чоловік з металошукачем добував залишки металу з руїн(дріт, арматура…) і пробував прив’язати це все до велосипеда. Казав, що заготував вже 500 кг. (за рік з цього місця не залишиться навіть фундаменту).
Частина адміністративної будівлі ( 1/8 з тієї, що була 1918 р. видно по фотографії вище).
Адмін будівля, рік тому тут ще був годинник (старовинний) – вкрали, замок з дверей австрійський теж вкрали. Рік тому в цих приміщеннях був музей, зараз вони майже зруйновані.
1/10 з цих колон, що були раніше біля адмінбудівлі.
Площадка перед адмінбудівлею.
Приміщення під адмінбудівлею. Несуча колона, підтримує сходи в будівлі.
Сходи на 2 поверх адмінбудівлі. І колона яку було видно з підвалу.
Вихід на стрих. Стрих.
Руїни санаторію легеневих хвороб на 365 ліжок. Був закритий в 1986 р. (розміщений за адмінбудівлею)
Частина штольні замулена та обвалена. Вхід в штольню.
Ця ж штольня Вентиляційний колодязь, штольні.
Засипаний шурф. Обвал в штольню песеред лісу (таких багато зустрічав)
Один з 3 тунелів розгалуження. Другий з 3 тунелів розгалуження.
За роки його повністю замулило породою.
Третій з 3 тунелів розгалуження. (це ‘антикваріат’ – де знайшов, там і залишив).
Будинок навпроти адмінбудівлі. В ньому проживав весь керівний склад соляного заводу, включаючи директора, серед них інженери Козьол, Яворський, Жипецький, Мадей. Потім були лабораторії санаторію.
Залишки лабораторного обладнання З цієї будівлі чоловік вирізав
санаторію в будівлі керівного складу шахт. несучі балки даху собі на дрова (при мені).
Рештки облицювання лабораторій. Підвали під будівлею.
Діаметр коло 2м, глибина 3-4м.
Вхід в шахту ім. Вітольда Коритовського – четверта шахта Саліни збудована в кінці ХІХ ст.
Під цими гнилими дошками 100м глибини шахта. Ліворуч в куті видно провал у ствол шахти.
Будинок ксьондза. Недалеко від костелу. Підвали будівлі ксьондза.
Залишки фундаменту костелу. В цій будівлі в 1941 році відступаючи НКВД вбило молотами для втрамбовування солі (дерев’яні, позабивали цвяхи в них) коло 700 чоловік (були жінки і діти…) за 1 ніч.
“Після того, як москалі відійшли, люди з острахом почали виходити з хат. Бачимо: біжить народ на Саліну. Ми за ним. Що я там побачила, ліпше би не бачила. В саду, коло молодої черешні, лежала купа одягу. Різного. Все в крові… Хтось пішов дивитися до костелу, і звідти почувся нелюдський крик. Люди туди кинулися, і я за ними… А там на стіні розіп’ята людина”, – пригадує пані Євгенія з Добромиля.
За словами Прокопець, підлога в храмі була по щиколотки в засохлій крові. Але страшнішу картину люди побачили, коли розкопали шахту.
“Найбільше запам’ятався дідусь, який йшов у останньому ряді. Вирізнявся він гуцульським традиційним одягом … Штани, сорочка були вишиті. Поверх сорочки була одягнена вовняна, розшита візерунками безрукавка-гунька…” – згадує в книзі спогадів, зібраній Марією Прокопець, тодішній місцевий мешканець Василь Фартушок. Їх вели на страту.
Вхід у шахту ім. Францішка сьогодні. 100м глибини, стіни оббиті дерев’яними колодами. За 3 метри від костелу.
Шлюзова будівля. Дах критий гонтом.
Тут були шлюзи, що перекривали воду.
Обвалена штольня (біля шлюзової). Праворуч будівля шлюзової, позаду штольня.
Кілька будівель розміщені в лісі біля двох озер з шлюзами, що подавали воду на шахти. Спершу шахти викопали, потім заливали водою, вода розчиняла сіль з породи, воду вичерпували у відстійник, потім виварювали.
Дорога смерті. Цією дорогою мінімум 3600 жертв НКВД скинули в 100 метрову шахту імені Кароля.
Ємність для мазуту (2 штуки в різних місцях). Кришку, метал з стін – все вирізали і вкрали.
Праворуч капличка св. Кінги. Зліва пам’ятник над шахтою імені Кароля. Після відступу НКВД 1941р. в Добромиль увійшли розвідгрупи словаків в складі німецького війська. Разом з місцевими вони перші підійшли до шахти.
Доверху вона була забита трупами. При тому, що її глибина сягала понад 100 метрів, діаметр 5 метрів. Вдалося дістати лише близько 500 тіл. Решта вже були розкладені на частини. Через жахливий сморід, а цей час, за спогадами людей, стояла страшна спека, шахту із залишками людей закопали назад. Півсотні тіл перепоховали за кількасот метрів від шахти, зверху зробили насип і поставили хрест.
Скультура над шахтою у вигляді розїденої сіллю жертви. З 1939 по 1941 р. територія цієї шахти обгороджена колючим дротом, і тут була розміщена частина НКВД. Весь цей час з усієї Львської обл. (Дрогобич, Хирів, Самбір…) сюди звозили тіла замордованих людей і скидували в шахту. Причому сусідні шахти працювали. А шахти сполучені між собою тунелями, по яких тече вода. (добувалася сіль).
Братська могила, куди було поховано 500 жертв, які вдалось дістати з шахти.
Указ про розвантаження в’язниць видав нарком держбезпеки СССР Меркулов. Як результат, сучасні дослідники нарахували тридцять вісім місць убивств в Західній Україні.
Червень 41-го року – найстрашніша сторінка історії кожної західноукраїнської тюрми.
Порядкова кількість убитих в’язнів у Західній Україні в період з 22 по 30 червня: Львів (три тюрми) – 4000, Дрогобич – 1000, Добромиль – 1000, Золочів – 749, , Стрий – 1101, Самбір – 1200, Дем’янів Лаз – 2500 , Чортків – 800, Тернопіль – 1000, Луцьк – 2754, Дубно – 1500, Перемишль – 1000. У решті міст кількість жертв вимірюється десятками і сотнями.
Видно тунель, що вів вліво (аварійний шурф). У випадку небезпеки робітники піднімались на поверхню по спеціальних отворах-колодязях. Аварійний шурф, розташований біля братської могили, добре зберігся донині.
Це приміщення було можливо над аварійним шурфом, або вентшахтою. Отвір залили бетоном. Зверху поставили примітивний дах, назвали капличкою ( жодних образів немає). Бетонний куб 1.2х1.2 м.
Каплиця шахтарів-солінарників. Розміщена серед лісу на віддалі від шахт.
Збірник на воду (бачив 2 штуки), залишки шлюзів. Вода з нього самопливом поступала в шахту.
Цю будівлю шукав найдовше, розміщена серед лісу на віддалі від шахт. В ній зберігали вибухівку для гірничих робіт, потім була каплиця-ротонда.
