Літом у нас було таке собі спецзавдання: чим побільше облазити і сфотографувати всього цікавого. А зимою сидіти переглядати фото і помаленьку оформляти фотозвіти… Зимою, звісно, більше вільного часу, але не так багато, як хотілось. Цю розповідь я уже пару місяців збирався написати, і так сталось, що у Ківерці ми поїхали вже втретє. Ну що ж, спробую виправитись.
Отож, постійно в пошуках нових цікавих невідомих нам місць було вирішено катнути в детальнішу розвідку міста. Перший раз ми тут були проїздом дорогою до в/ч у селі Сокиричі у 2010 році. Помітили тоді занедбаний деревообробний комбінат.
На той час територія виглядала не надто охоронюваною, і була надія туди ступити хоча б одною ногою…
Минали місяці, а ми все ніяк не могли зібратись повернутися Нарешті влітку минулого року дві ліниві дупи сіли на свої байки і покрутили педалі в сторону містечка населенням 15к чол., яке знаходиться за 13 кілометрів від обласного центру.
Цього разу ми почали з центра міста — вокзалу. Одразу поряд з ним знаходяться руїни Ківерцівського механічного заводу. Вже і не пам’ятаю, де почув чи вичитав, що будівлі (на фото з червоної цегли, ліворуч) ще будувались за царя Гороха, і їхнє призначення було трохи інше ніж тепер.
Всюди вибиті шибки. На вікнах ґрати.
Цехи обнесені парканом. Посередині звичайне поле з коліями. Можна вільно ходити, є стежка.
Обійшовши цехи, проходимо на територію. Невеличкий лаз посприяв зробити декілька фото ближче.
Інша половина обладнана завантажувально-розвантажувальною рампою. За нею адмінкорпус.
Та великий ангар.
На останньому фото, де складені будівельні блоки, місцева молодь любить попивати ягу, вбиваючи час дозвілля.
Візуально охорони не видно, але наявність працюючих БС стільникового зв’язку насторожувала… Та і з велосипедами далеко не залізеш, їдемо далі.
Місто прикрашають типові совкові артефакти і відлуння радянської епохи, ось як цей клюб:
Наступним великим підприємством тут є Ківерцівський деревообробний комбінат. Охорона типова — хлопці з пляшкою горілки, помітивши фотоапарат, починають мичати
А так хотілось скочити через паркан і детальніше глянути територію – величезні просторі будівлі та інші менші споруди.
День підбігав кінця, потрібно було утилізувати заздалегідь захвачені з собою бутерброди і запивон. По дорозі додому, на виїзді з міста, ми розмістились на ще одному недобуді місцевого водоканалу повечеряти.
Ніщо не віщувало біди…
Гарний захід сонця поступово закривали густі хмари. Як і годиться літом, після спекотного дня почалась нічна злива. До Луцька залишалось 20-30 хв. їзди велом, але вже на півдорозі стало зрозуміло, що, якщо добряче не надавити на педалі, нас може забрати якесь торнадо…
На горизонті попереду в нашу сторону стрімко насувалась чимала гроза Практично залетівши у Луцьк, ми уже хотіли зітхнути з полегшенням, встигли за невеликих краплинок. Нап’ялили на себе плащі та помчали до квартири, залишався останній кілометр… і тут понеслось! Грім, блискавки, стіна води, вітер реально здував з ходу. Видимість нульова, нас ледве не привалило дерево. За якусь хвилину все окрім рюкзаків було наскрізь мокре. Благо, в той вечір електроніка вціліла, й все завершилось легким переляком.